Ведмеже бажання

Це дивовижно, любі, але інколи наші з вами бажання здійснюються. Додамо, однак, що не завжди саме так, як ми це уявляли. І чим сильніше бажання, тим, бува, цікавіше воно втілюється в життя. Ось вам невеличка історія Янка Гортала про ведмедя, який мав одне справді сильне бажання…

Один карпатський ведмідь дуже хотів літати.

“Качки ж літають”, — міркував він, — “І гуси теж: ґелґочуть і літають собі досхочу. Напевно, не така це вже й складна штука — літати”.

Ведмідь старанно махав велетенськими лапами, та все було марно. Деколи за цими вправами йому вдавалося нічого не розтрощити.

“Гаразд, курки літають поганенько. А пінгвіни — до речі, теж птахи — цього взагалі не вміють, — вів далі ведмідь, — Але ж я не курка й не пінгвін! Проте горобці ще й як літають. Самі малі-малі, а ширяють мов ті планери чи дрони.”

Ведмідь зітхав і починав дужче махати лапами, уявляючи себе горобцем, ще й підстрибував при цьому. Але лише здіймав вітер, завалював навколишні смеречки та ледь не до смерті лякав місцевих зайців і білок.

А одного разу, зістрибнувши з гілки у ставок (йому здавалося, що для зльоту може не вистачати висоти), ведмідь так настрахав жаб на лататті, що бідолашні почали затинатися. Це стало модним і доволі швидко розповсюдилося. Тож із тих пір усі жаби замість “Кум! Ква!” кажуть “Кум! К-к-в-а-а-а-а”.

Якось вночі нашому ведмедю наснився страшний сон, у якому літали ну просто всі: й ті зайці з білками, й вовки, й лиси, ба навіть миші. Їжачки робили в повітрі всілякі викрутаси, а благородні олені, немов якісь лісові авіалайнери, поважно трималися курсу, розрізаючи хмаринки рогами. Та що там казати: дикий кабан, з яким ведмідь мав давню суперечку, — і той літав так, неначе все життя лише цим і займався. Та ще й дражнився при цьому!

Ведмідь прокинувся обуреним: “Чому ж ведмеді не літають?! Хіба ж ми гірші за горобців чи качок? Хіба ж це хоч трохи справедливо?” Й аби якось втішити себе, він заварював повнісінький чайник ялинкового чаю, в який було так смачно вмочати ожинові коржики.

Одного осіннього дня під час чаювання ведмедю спало на думку, що для успішного польоту потрібні… крила. “Стривай-но, стривай-но, а це може бути чудова думка!” — ведмідь аж підскочив, відчуваючи, що намацав щось важливе. “А що таке крила? — міркував далі він, сьорбаючи духмяний напій, — Крила — це ті самі лапи, тільки… тільки в пір’ї!”.

Він подивився на власні лапи, трохи почухав кошлату потилицю — і всі думки в його голові одразу посіли свої місця: “Ну, авжеж! Справа у пір’ї! Мені знадобиться пір’я! — ведмідь ще раз зиркнув на чималі свої лапи, згадав, як легко ламає ними товстелезні гілки, коли майструє собі барліг, і підсумував, — Багато-багато пір’я”.

Відчуваючи, що курс нарешті взято правильно, ведмідь заходився завзято шматувати подушки, перини та інші речі, що містили бодай одну пір’їнку чи пушинку. Всі подушки, які він мав, — від найменшої і до найбільшої — зазнали нищівної руйнації. Всі перини було вщент спустошено. Всі ковдри вмить спорожніли. М’яко кажучи, доволі жахлива картина! Ось таким сильним було це ведмеже бажання.

Вимазавши лапи густим карпатським медом, ведмідь поприліплював до них десять тисяч пір’їнок, ще й пушинок стільки ж, що зробило його схожим на карнавального актора. Оглянувши себе в дзеркалі, ведмідь залишився задоволеним. “Ну, тепер начувайся, кабане!” — промовив він і поліз на сусідній пагорб: ведмедю дуже хотілось, аби його перший політ було якнайкраще видно звідусіль.

“Ну, ось і все, — подумав ведмідь, — Зараз злечу!” І замахав лапами…

Та ось минула хвилина, далі — друга, потім, — яка там наступна? — авжеж, третя, а ведмежого польоту так і не сталося. Як ведмідь не махав своїми лапами, як він, бідаха, не підстрибував, як не крутився, як не мружився, уявляючи себе то горобцем, то качкою, а то й летючим диким кабаном зі свого сну, але так і не спромігся зрушити з місця.

Розчарований, ведмідь втомлено опустив свої лапи-крила і похилив голову. Аж раптом — що це? — він почув бурхливі аплодисменти! Лісовим звірям, що зібрались на таке непересічне видовище, яке являв собою ведмідь у пір’ї, що танцював і стрибав, ця вистава дуже сподобалася. Вони гучно плескали в долоні своїх пухнастих лап, вигукуючи в захопленні: “Вед-мідь! Вед-мідь! Вед-мідь!”

О-о-о, це було дивовижне відчуття — дарувати радість та втіху іншим! Ведмідь підняв “крила” догори й добряче потрусив ними, вихляючи своїм куцим хвостом та ритмічно пританцьовуючи на задніх лапах. Це викликало нову хвилю оплесків і схвальних вигуків: “Бра-во! Бра-во!” та “Біс! Біс!”

Тож хоча ведмідь і не навчився літати, проте став чудовим лісовим актором. На пагорбі звірі гуртом спорудили сцену — з міцних дубових дощок, щоби витримувала всі стрибки такого великого й важкого актора. Ще й прикрасили її фарбованими шишками та різнокольоровими прапорцями. Вийшло гарно!

Кожну суботу ведмідь перевтілювався в якогось героя, даючи смішні, а часом навіть повчальні вистави, на які збиралися звірі з усієї округи: і білки, й вовки, й олені, і їжачки, й хто там ще в тому карпатському лісі живе. І щосуботи вистава неодміно закінчувалася гучними оваціями й вигуками “Браво!”, “Біс!”

А дикий кабан — той взагалі виявився палким шанувальником театрального мистецтва та ще й до того ж талановитим драматургом. Тож ведмідь із кабаном остаточно примирились і з часом навіть стали найкращими друзями: кабан писав чудові п’єси, а ведмідь їх натхненно виконував суботніми вечорами…

А що ж сталося з тим палким ведмежим бажанням? Як з’ясувалося, будь-яке бажання, навіть непереборне, можна зрештою перебороти. Тож скажемо, як є: з того часу ведмідь вже не намагався літати. По-перше, він знайшов себе в акторстві й отримував із цього справжнє задоволення, а по-друге, вважав свої колишні мрії не більш ніж легковажною дурничкою. “Головне — вчасно позбутися помилкових захоплень”, — розповідав ведмідь сорокам, які брали у нього інтерв’ю після концертів.

І все ж таки вряди-годи, коли над його головою проносилася галаслива зграя качок, що поспішали у вирій, або ж пролітала хвостата комета, ведмідь на мить завмирав, задерши голову до неба. “Яка краса!” — думав він, а його лапи самі починали поволі рухатися вгору-вниз, вгору-вниз. У цей самий час у великих ведмежих очах можна було прочитати не лише захоплення, але й дрібку — малесеньку таку граминочку — суму.

Потім ведмідь зітхав, махав лапою і йшов підмітати сцену на пагорбі, повторюючи улюблені репліки, або ж прямував до свого друга дикого кабана — пити ялинковий чай з ожиновими коржиками й готуватися до чергової лісової вистави.

Кінець!

© Янко Гортало

Сподіваємося, вам сподобалася ця казочка. Бажаєте ознайомитися з іншими авторськими казками й оповідками Янка Гортала? Чудова ідея! Вони ось тутечки…

Ви можете вільно використовувати інформацію з цього сайту з некомерційною метою із зазначенням авторства (автор — Янко Гортало). Щодо іншого формату використання, будь ласка, звертайтеся до автора.