ГОЛОВна казка

Певно, ви ще не чули цієї історії про хлопчика Івасика? Ні, це не той хлопчик, що переміг Зміївну й літав на гусеняті, як на літаку. Ця ж історія, можливо, не така вже й чарівна, але однаково цікава, ба навіть дуже повчальна, адже може статися з кожним. Тож, любі, ось вам казочка Янка Гортала про Івасика, який через свої не дуже охайні звички було не втрапив у серйозну халепу…

Один хлопчик Івасик дуже не любив мити голову. А як не любив, то й не мив: за жодних обставин не дозволяв він ані милу, ані шампуню торкатися свого русявого волосся.

Мама щовечора слізно благала Івасика помитись. Тато просив сина навести лад у голові хоча б на свято. Бабуся з дідусем підлещувались до онука різними смаколиками. Та все було марно: Івасик не погоджувався — і край!

Якщо у когось з рідних уривався терпець, і мама чи тато вирішували нарешті силоміць помити Івасикову засмальцьовану макітру, той починав так голосно волати, що всім навколо ставало лячно. Він кричав так:

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Або ще ось так:

— Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!

Та страшніше за все ставало, коли Івасик переходив до літери “И”. Тоді вже він горлав по-справжньому моторошно:

— И-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и!

За днем минав день. Чуприна хлопчика ставала чимдалі брудніша та плутаніша. Окрім того до неї поприлипало багато всіляких речей, які вже просто неможливо було відокремити від Івасика.

Так, з одного боку його голови стирчав кінчик чиєїсь шкарпетки, над протилежним вухом виднілась обгортка від цукерки, а потилицю увінчував уламок іграшкового кораблика.

Все це доводило рідних хлопчика до відчаю. Івасику було шкода маму з татом. Й інколи йому навіть здавалося, що він готовий до миття. Проте варто було малому зайти до ванної кімнати й уздріти там пляшку з шампунем, як рішучість вмить його полишала.

Одного разу, коли Івасик пішов по воду, неподалік пролітала дуже стурбована ворона. Вона проґавила час для гніздування і тепер поспіхом шукала, де б це звити своє кубельце.

Тут ворона побачила кошлату голову Івасика, що так нагадувала її торішнє гніздо. Зрадівши, ворона шуганула до хлопчика і, вчепившись у його чуб, заходилась кублитись.

— Вееееее! — заверещав Івасик і замахав руками, намагаючись скинути те, що так нахабно вмостилось у його волоссі.

— Каррр! Даррруйте, шановний, але що ви ррробите?

— Що я роблю? — перепитав Івасик — Хто там? І що ВИ робите в моїй голові?

— Я ворррона! І я не знаю нічого пррро вашу голову. А це — моє нове гніздечко, де я збиррраюсь вивести пташенят.

— Пташенят? У моїй голові?! — вжахнувся Івасик і почав швидше махати руками, щоб позбутись непроханої гості.

— Каррр! Прррипиніть це неподобство!

— Неподобство — це вдиратись у моє волосся і будувати там свої жахливі гнізда, — прошипів Івасик, не перестаючи відбиватись від ворони.

— Яке волосся? Я сиджу в якомусь смітнику, що якррраз чудово підходить для мого гніздечка. Ось гарррна шкарррпетка, а ось прррекрррасні кольорррові гілочки, що стануть мені в нагоді.

— То не кольорові гілочки, а олівці! А смітник — то моя голова! — заперечив Івасик.

— Не бачу рррізниці! — відрубала ворона. — Мені час гніздуватись, а ви мені заважаєте!

— Пані вороно, ну як ви не розумієте, що не можна будувати гніздо в моєму волоссі? — Івасик втомився й дуже хотів, щоби це жахіття нарешті скінчилося.

— Скажу вам прррямо, шановний: мені важко уявити це місце чиїмось волоссям: скільки я не літала, скільки всього не бачила, а такої занедбаної голови ще не зустрррічала!

Івасик, вже зовсім знесилений, сів на брівку й почав рюмсати.

— Ну-ну-ну! — заходилась втішати ворона — Не тррреба так побиватися. Це ж лише на один сезон.

При цих словах Івасик розридався ще дужче.

— Ну, чого ж ви так рррозхвилювались? От побачите, мої воррроненятка стрррашенно милі. Вам буде цікаво зррростати ррразом.

І хоча ворона намагалась говорити лагідно, Івасику лише гіршало.

— Ну, добррре! — не витримала ворона. — Добррре! Забагато галасу, вологи й суму! Ця атмосферрра не спррриятиме вихованню дітей. Гаррразд, я не буду тут облаштовуватись, хоча сама місцинка, тррреба сказати, доволі вдала.

Івасик припинив плакати і почав прислухатись.

— Але ви мусите мені пообіцяти, що сьогодні ж наведете лад у вашій голові. Бо це пррросто неподобство — щоби таке гарррне кубельце, та й пррропадало. Хай тоді не дістається нікому.

— Я обіцяю! — скрикнув Івасик. — Сьогодні ж помию волосся й більше ніколи-ніколи не дам йому забруднитись.

— От і добррре! А це я все ж таки візьму собі, якщо ви не пррроти, — сказала ворона й висмикнула з Івасикової чуприни оберемок олівців, — На згадку! Окрррім того, це мені знадобиться для мого нового гніздечка. Оррревуаррр!

Івасик був не проти. Він підхопився й стрімголов помчав додому.

Вдома Івасик, нічого нікому не кажучи, забіг у ванну кімнату, вихопив з полиці пляшку з шампунем, набрав повні легені повітря, збираючись з духом, поміркував секунду-дві… а потім рішуче замружив очі — й ретельно намастив шампунем свою голову.

Це було справжнє диво! Ванна наповнилась пухнастою й запашною піною. А від волосся Івасика почали відлипати загублені предмети. Першими посипались папірці та обгортки. Потім відклеїлася шкарпетка. За нею випали кілька ґудзиків. Коли ж від чуба віддерся уламок іграшкового кораблика, Івасик пригадав, як це приємно — мати чисте волосся й вільну від зайвих речей голову.

Щойно Івасик вийшов з ванни, бабуся відразу знепритомніла, дідусь схопився за серце, тато відкрив від здивування рота, а мама заплакала. І вже трохи згодом, коли всі вони зібрались на кухні за підвечірнім чаюванням, на їхніх обличчях була сама лише радість.

Найбільше ж тішився Івасик. Він не лише позбувся ворони, подарував свято близьким та й просто врешті-решт помив голову, але й переборов свій страх, а це вже ознака дорослості. Івасик щиро пишався тим, що він тепер такий дорослий і… чистий. Та й справді було, чим пишатися.

А ворона звила велике і зручне кубельце на старому дубі в парку. На додачу до листя та гілочок вона використала Івасикові олівці, що перетворило гніздо на доволі оригінальну споруду.

Інші ворони злітались з усіх усюд, аби подивитись на таку дивовижну архітектуру. “Це барррокко!” — казали одні. “Ні, це рррококо” — заперечували інші. Та всі вони погоджувалися з тим, що гніздо вийшло чудовим і навіть, якщо вірити воронам, пррречудовим. “Каррр! Яка кррраса!” — казали ворони й схвально кивали дзьобами.

Кінець!

Казочку Янка Гортала “ГОЛОВна казка” було надруковано в дитячому журналі “Маленький розумник” №2, 2016.

Сподіваємося, вам сподобалася ця казочка. Бажаєте ознайомитися з іншими авторськими казками й оповідками Янка Гортала? Чудова ідея! Вони ось тутечки…

Ви можете вільно використовувати інформацію з цього сайту з некомерційною метою із зазначенням авторства (автор — Янко Гортало). Щодо іншого формату використання, будь ласка, звертайтеся до автора.

НЕслухняні казочки Оповідки